44. ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА

8 січня 1654 року в Переяславі відбувся всенародно схвалений урочистий акт возз’єднання України з Росією.

Важко знайти інше загальновідоме твердження, яке так мало відповідало б дійсності. Власне, піддавати сумніву тут слід майже кожне слово: не було ані всенародного схвалення, ані особливої урочистості, ніяких документів у Переяславі підписано не було, а переговори являли собою лише частину досить тривалого процесу, який з жодного боку не можна назвати возз’єднанням. Все це стає очевидним, варто лише подивитися на переяславські події неупередженим науковим поглядом, а не через окуляри радянської пропаганди шістдесятирічної давнини.

Цікаво, що та сама радянська пропагандистська машина у 1930-ті роки втовкмачувала до масової свідомості прямо протилежні тези: що Переяславська угода була змовою російських та українських феодалів проти своїх народів та знаменувала початок колонізації України Росією ([17], с.302). Ідея «братнього союзу» народилася вже після війни і мала на меті приспати національно-свідому активність українців, яка різко зросла на той час. Апофеозом масової ідеологічної кампанії стало пишне святкування 300-річчя Переяславської Ради у 1954 році.

Саме тоді й поширилося вкрай невірне уявлення про Раду за картинами Михайла Хмелька та Михайла Дерегуса: Богдан Хмельницький в оточенні козацької старшини та групи московських бояр виголошує промову перед великим натовпом козаків та міщан. І справа навіть не в тім, що не можна уявляти тодішнє козацьке коло подібним до соціалістичного мітингу з трибуною та прапорами. Головне розходження з істиною полягає в тому, що представники московського царя на доленосній козацькій раді так і не з’явилися. Боярин Василь Бутурлін з почтом весь день 8 січня лишався на заїжджому дворі ([181], с.95).

А от Богданові Хмельницькому довелося діяти значно активніше. Зранку гетьман скликав старшинську нараду, яка погодилася на царську протекцію, і генеральний писар Іван Виговський повідомив про це російських послів – це й було те головне рішення, якого вони чекали. Але Переяславською Радою називають не цю нараду, а більш масову генеральну раду, яка зібралася по обіді. Фактично вона являла собою кількасот випадкових мешканців Переяслава, які, певно, навіть не всі розуміли, що відбувається, і автоматично схвалили все, що проголосив перед ними гетьман. Зрозуміло, ці збори аж ніяк не репрезентували весь український народ, нічого не вирішували і скликані були з єдиною метою: створити формальні докази масової підтримки. Про нечуваний ентузіазм народу під час Ради та про легендарні вигуки «Волім під царя східного, православного!» відомо лише зі звіту Бутурліна цареві Олексію Михайловичу. Оскільки ніхто з московських послів на Раді взагалі не був присутній, цілком зрозуміло, чому ці факти українські історики не схильні вважати цілком достовірними ([111], с.169). Що ж до масовості народного волевиявлення, то незважаючи на бадьорі реляції Бутурліна про «всенародное множество» людей, що прийшли до церкви, російський посланець змушений був вказати у звіті точну кількість тих, хто присягнув у Переяславі – і було їх усього-навсього 284 чоловіка ([111], с.174–175).

Вже після завершення Ради почалися урочистості у вузькому колі, а саме вручення Хмельницькому царської грамоти (з відповідною промовою Бутурліна) і прийняття присяги в Успенському соборі. Цю останню церемонію взагалі було зірвано, оскільки гетьман зажадав взаємної присяги від царського імені, але таку пропозицію московити рішуче відхилили. Довелося терміново скликати ще одну старшинську раду, яка дала згоду на однобічну присягу з українського боку 1; весь досить тривалий час, поки йшла ця (вже третя за день) рада, російські посли терпляче чекали, стоячи у церкві – про яку урочистість за таких обставин могла йти мова? Відомо також, що і передача Богданові атрибутів гетьманської влади, і наступні кількаденні перемовини обійшлися без неофіційної частини – прийомів та бенкетів ([111], 169), що було абсолютно не характерно для завжди гостинного до послів Хмельницького. Саме через гетьманове бажання уникнути занадтої урочистості і було обрано Переяслав, а не Київ, де без пишних святкувань обійтися було значно важче 2.

Отже, підстав щось відзначати Хмельницький не вбачав, а це означає, що він не вважав справу завершеною. Дійсно, Переяслав був лише одним (хоч і найбільш принциповим) з етапів зближення двох держав. Переяславському присяганню передувало листування Хмельницького з Олексієм Михайловичем, козацьке посольство до Москви, рішення Земського собору про прийняття Війська Запорозького під царську руку 3 тощо. І тільки за два місяці після Переяслава, у Москві, були погоджені засади подальшої взаємодії і вироблений остаточний текст угоди – так звані Березневі статті 4. Тому Переяславську угоду правильніше називати Московською. У самому ж Переяславі не було досягнуто жодних політичних домовленостей – українці лише визнали Олексія Михайловича своїм царем, але це ще не означало, що Україна навіки возз’єднується з Росією 5.

До речі, некоректним, з огляду на геополітичні реаліїї, виглядає й сам термін «возз’єднання». Як переконливо показав Михайло Брайчевський ([17], с.301–303), возз’єднанням можна називати лише злиття частин чогось цілісного (скажімо, возз’єднання сучасної Німеччини, розділеної на ФРН і НДР); Росія ж та Україна, як і український та російський народи, в середині XVII століття вже давно не були єдиним цілим. Тому радянське «возз’єднання» 6 слід вважати лицемірною заміною фактичного «приєднання». Власне, так і ставилася до українських земель московська влада, вважаючи їх своїми не внаслідок «братнього єднання» у Переяславі, а за результатами Андрусівського договору 1667 р. та «Вічного миру» 1686 р. з Польщею ([17], с.341), тобто такими, що не влилися добровільно, а були завойовані 7.

Слід також додати, що як не називався б той процес – возз’єднанням чи приєднанням – не зовсім коректно казати про участь у ньому України. Під царську руку переходила не вся Україна, а тільки держава Військо Запорозьке, що охоплювала лише невелику частину як сучасної України, так і території, населеної етнічними українцями. Проте Росія на той час вже називалася у документах Росією, а не виключно Московією, як стверджують деякі радикально налаштовані вітчизняні дослідники.

І на завершення – ще один локальний міф, пов’язаний з Переяславською Радою. Йдеться про київський пам’ятник Богдану Хмельницькому, який начебто вказує булавою у бік Москви. Це переконання досі живе, незважаючи на численні спростування у пресі. Між тим, достатньо елементарних географічних знань і вміння користуватися мапою, щоб пересвідчитися: гетьманську булаву спрямовано не на північний схід, де розташована Москва відносно Києва, а майже на північ. Причини цього пояснює інша міська легенда: мовляв, при встановленні пам’ятника булава взагалі вказувала на захід, алегорично погрожуючи Польщі, але тоді ж таки виявилося, що в такому ракурсі хвіст Богданового коня блюзнірськи спрямований просто на дзвіницю Михайлівського монастиря, тому пам’ятник довелося розвернути.

1 Зворотні гарантії того, що цар пристане на всі умови козаків і ніколи не порушить своє слово, полягали лише в усних запевненнях Бутурліна, хоча деякі дослідники вважають, що Бутурлін таки склав присягу від царського імені.

2 Крім того, Хмельницький мав підстави побоюватися, що в Києві взагалі не вдасться організувати Раду чи колективну присягу, оскільки в столиці він не мав беззаперечної підтримки. Зокрема, проти союзу з Москвою висловлювалося духовенство, а київський митрополит Сильвестр Косів просто відмовився присягати без патріаршого благословення.

3 Звичайно, не можна називати це рішення «документом про приєднання України до Росії», оскільки такі документи принаймні повинні підписуватися обома сторонами. Рішення Земського собору лише запустило (з російського боку) дипломатичний процес, який завершився Березневими статтями.

4 Оригінал Березневих статей зник безслідно (як російський, так і український екземпляри), а те, що видається за них зараз, є пізнішою фальсифікацією з боку Москви. Це можна вважати доведеним, оскільки зміст оригіналу частково відновлено за чернетками та робочими записами, що збереглися.

5 Так, наприклад, французький принц Генріх Валуа в 1573 році був обраний королем Польщі, а 1575 року став одночасно і французьким королем, проте возз’єднання Польщі з Францією на цій підставі виглядає цілковитим абсурдом.

6 Термін «возз’єднання» запозичено з праць Пантелеймона Куліша, який, втім, також мав на увазі не єднання народів, а возз’єднання території Давньої Русі.

7 Самі ж Березневі угоди на той час вже були безліч разів порушені з обох боків, хоча «першими почали» московити – вони вже 1656 року уклали сепаратний мир з Річчю Посполитою, проти якої зобов’язалися воювати на підтримку Хмельницького. Після цього і Хмельницький почав самостійно обмінюватися посольствами з іншими країнами, хоча не мав права це робити без відома свого сюзерена.

Повну друковану версію книги можна замовити тут.