42. ПЕРШИЙ ПОГРОМ КИЄВА
Розорення Києва у 1169 році військами Андрія Боголюбського – перший в історії прояв етнічної ворожнечі між росіянами та українцями.
Проявом етнічної ворожнечі слід вважати насамперед не погром Києва, а цей самий міф про нього. Ця маячня останнім часом загрозливо поширюється, хоча продемонструвати її абсурдність неважко. Варто лише згадати, що Київ 12 березня 1169 року здобував не сам Андрій Боголюбський (який, до речі, навіть участі у поході не брав), а підконтрольна йому коаліція з одинадцяти князів – ворогів київського князя Мстислава Ізяславича ([87], с. 294–295). Входили до цієї коаліції не тільки представники Володимиро-Суздальского, Смоленського, Торопецького та Курського князівств, але й князі з Переяславля, Дорогобужа, Овруча, Новгород-Сіверського та Вишгорода – тобто як «росіяни», так і «українці». Назви наведено у лапках, оскільки згадані етноси в ті часи не існували навіть у зародку.
Джерела мовчать про те, якою у XII столітті була етнічна самосвідомість суздальських і київських смердів – скоріш за все, її не існувало взагалі ([155], с.112–117). Що ж до князів, бояр та дружинників, то вони, безумовно, у той час вважали себе представниками одного народу – «русі» і жителями однієї країни – «Руської землі». Тож боротьба між князями не мала і не могла мати етнічного забарвлення. І Андрій Боголюбський наказав палити і грабувати Київ не тому, що був «москалем» чи родоначальником «москалів», а тому, що цей погром складав частину його політичного задуму ([36], с.74–75; [156], с.95).
До того часу «золотий київський стіл» являв собою заповітну мрію кожного князя – він робив того, хто на нього сідав, верховним правителем Русі, хай лише номінальним. Андрій же спробував стати «старійшиною» усіх князів – при цьому не номінальним, а реальним, – не переходячи до Києва, а залишаючись у своєму Володимирі-на-Клязьмі 1.. Саме тому він демонстративно усунувся від особистої участі в київських справах: керувати взяттям міста відрядив сина Мстислава, та й до підкореної столиці не поїхав, призначивши київським намісником свого брата Гліба Юрійовича. Але для досягнення мети виявилося замалим захопити київський стіл, водночас презирливо ігноруючи його, – треба було ще й принизити «мати міст руських», показавши, що вона нічим не відрізняється від будь-якого третьосортного міста. Для цього і знадобився страхітливий погром – адже, хоча розорення та винищення міст було в ті часи звичним явищем 2., з Києвом до Андрія Боголюбського князі так не вчиняли.
Лишається додати, що спроба володимиро-суздальського «самовладця» змінити на Русі усталений лад закінчилася невдало. Багато князів дійсно визнали його «старійшинство», але й протидія виявилася дуже сильною. Зокрема, Київ Андрій втратив дуже швидко: спочатку київські бояри отруїли Гліба Юрійовича, а потім містом оволоділи князі-конкуренти. Каральна експедиція, організована Боголюбським восени 1173 року, зазнала нищівної поразки, а наступного року Андрій Юрійович був убитий змовниками.
1 Багато хто гадає, що Андрія Юрійовича прозвали Боголюбським за виняткову релігійність – недарма ж його канонізовано православною церквою. Насправді ж прізвисько князя походить від його резиденції – замка Боголюбова поблизу Володимира-на-Клязьмі.
2 Наприклад, восени 1084 року Володимир Мономах, захопивши Мінськ, не залишив у ньому «ні челядина, ні скотини» – принаймні, так похваляється князь у своєму знаменитому «Повчанні». То що ж, вважати це проявом українсько-білоруської ворожнечі?
Повну друковану версію книги можна замовити тут.
