3. ДЕРЖАВА РОМАНА ГАЛИЦЬКОГО

Галицько-волинський князь Роман Мстиславич – видатний політичний діяч, засновник української державності.

Недовга історія «держави Романа Галицького» – власне, Галицько-Волинського князівства – починається з приєднання Галичини до володінь волинського князя Романа Мстиславича у 1199 році і закінчується смертю Романа за шість років по тому. За цей короткий період, згідно з класичною версією історії, Романова держава здобула величезний авторитет у сусідів – її поважали як інші руські князівства, так і поляки, угорці та литовські племена. Відтак і сам князь Роман постає фігурою чи не європейського масштабу, автором проекту політичної реформи Русі та володарем, з яким мусив рахуватися сам папа римський. Українські історики-класики повністю поділяють ці оцінки, додаючи, що княжіння Романа на Галичині та Волині можна вважати першим досвідом української державності.

Навіть якщо прийняти вищенаведене за істину – а це, як буде далі доведено, далеко не так – одразу виникають незручні питання. Наприклад, чому Роман Мстиславич не виявив свій потенціал керманича, володіючи тільки самою Волинню, де, до речі, князював з перервами майже тридцять років? Чому його звитяги починаються лише з приєднанням Галичини? Чому з того ж таки приєднання треба вести відлік української державності – хіба Волинь без Галичини це не Україна? Якщо й існує пояснення згаданих протиріч, то стосується воно не стільки історії, скільки істориків – треба гадати, перші дослідники цих питань, шановані галичанські науковці, підсвідомо вважали справжньою Україною лише свою «малу батьківщину»…

Ще одне питання – чи взагалі правомірно вживати у даному випадку термін «держава», адже Романові землі були частиною Київської Русі. Тут можливі лише два варіанти: або, поділяючи точку зору сучасної науки, вважати Київську Русь державою, хай і подрібненою на численні князівства, або погодитися, що державою як такою вона на той час вже не була, тобто фактично розпалася. У першому випадку називати державою Романове князівство недоречно і навіть неприпустимо. У другому – цілком можливо, але тоді логіка вимагає визнати такий самий статус і за іншими руськими князівствами. Але так, звісно, ніхто не робить – у сучасних навчальних атласах (зокрема, [12], с.11), та популярних виданнях пишуть поряд «держава Романа Галицького» та, скажімо, «Володимиро- Суздальске князівство» – а за справедливістю треба було б «держава Всеволода Велике Гніздо»...

Втім, усі ці зауваження лишалися б формальним «буквоїдством», якби мова дійсно йшла про впливове державне утворення та його могутнього правителя. Проте розвідки останніх років – ба навіть не розвідки, а просто прискіпливий та критичний аналіз джерел, проведений Олексієм Толочком – дозволяє стверджувати, що політичні здобутки Романа Мстиславича історична традиція значно перебільшує. Насправді ж він був князем цілком рядовим і мало нагадував той портрет, який зараз вивчають у школах.

В це важко повірити, але уся репутація Романа як мудрого політика, державного діяча та видатного реформатора тримається, наче Земля на міфічних китах, на трьох «історичних фактах». Факт перший: літописець титулує Романа «самодержцем всієї Русі». Факт другий: у 1203 році Роман Мстиславич склав проект реформи державного устрою Русі, за яким шість найвпливовіших князів обирали б великого князя Київського. Факт третій: у 1204 році римський папа Інокентій III пропонував Роману перейти у католицтво, обіцяючи йому за це королівський титул, але Роман погордливо відмовився прийняти «духовний меч святого Петра» – йому, мовляв, цілком вистачає власного бойового меча, що дає йому силу і владу.

З цих трьох аргументів перший можна взагалі не розглядати, оскільки «самодержцем» іменує Романа один-єдиний літопис, а саме Волинський, складений на замовлення його сина Данила Романовича. Чого варті такі замовні компліменти, пострадянському читачеві можна не пояснювати. Що ж до двох інших свідчень, то вони відносяться до так званих «татіщевських відомостей», тобто фактів, які відомі не з першоджерел, а лише з «Історії Російської», складеної у XVIII ст. Василем Татіщевим.

Щодо достовірності «татіщевських відомостей» вже не один десяток років точиться суперечка – оптимісти вважають, що Татіщев знайшов ці факти у якихось давніх (і з того часу втрачених) літописах, песимісти ж впевнені, що він їх просто вигадав. Оскільки жодну з «відомостей» досі не вдалося підтвердити незалежними даними, науковці мовчазно погодилися робити вигляд, нібито їх не існує. Однак на популярному рівні вони завжди лишалися авторитетним і незаперечним джерелом, що, власне, й сприяло поширенню «Романової легенди».

«Татіщевські відомості», що стосуються Романа Мстиславича, докладно вивчив Олексій Толочко і переконливо довів їхню недостовірність. Особливо дісталося у цьому сенсі «конституційному проекту» Романа [157]. Перш за все цей проект базується на уявленні про Русь як про сукупність територіально-дміністративних одиниць (земель), керівники яких мали б обирати з-поміж себе верховного володаря – князя київського. Насправді ж давньоруські князі розглядали свою державу насамперед як суму володінь кількох кланів роду Рюриковичів, тобто замість посад «князя чернігівського», «князя галицького» та інших у «проекті» повинні були згадуватися «старший з Ольговичів», «старший з Мономаховичів» тощо. Описана у Татіщева бюрократична процедура затвердження проекту цілком характерна для вісімнадцятого століття, але виглядає повним анахронізмом на початку тринадцятого. Порівнюючи розповідь про Романів проект у різних редакціях «Історії Російської», можна відстежити авторську (саме авторську, а не редакторську!) правку Татіщева, причому пряма мова Романа містить трохи підредаговані фрази з інших літописів. Нарешті, Татіщев, намагаючись пояснити у примітках, звідки він отримав інформацію, наводить кілька суперечливих версій і сам у них заплутується.

Розповідь про гідну відсіч, яку дав князь Роман католицьким вербувальникам, також за даними текстологічного аналізу виявляється творінням Татіщева. Але це ще не все ([158], с.195–204). У 1767 році вперше було опубліковано Радзивилівський (Кенігсбергський) літопис, який досі вважається авторитетним джерелом з історії Русі. Так от, видавці, які мали на руках ще не видану тоді «Історію Російську», чомусь вирішили доповнити автентичний текст літопису деякими цікавинками, які знайшли у Татіщева, в тому числі і легендою про папське посольство. Зрозуміло, що переважна більшість істориків півтора століття користувалася саме друкованим виданням, а не списком літопису – і як же було не прийняти за стопроцентну істину цю красиву історію, та ще й з таким патріотичним сюжетом, на який навіть написав баладу поет Олексій Толстой! Сумніви почалися лише після появи факсимільних видань літопису.

Що ж залишиться від біографії Романа Мстиславича, якщо вилучити з неї згадані епізоди? Другорядним князем його все ж таки не назвеш – він справді воював з половцями та ятвягами, втручався у польські династичні чвари, підтримував стосунки з візантійцями, суперничав з іншими князями, деякий час контролював навіть Київ, – але князів, які робили те саме, на Русі налічувався не один десяток. Доказів же Романового державницького місіонерства та європейського авторитету не існує. Натомість при бажанні у руських літописах можна знайти чимало свідчень прямо протилежного характеру.

Ось лише один приклад. У 1188 році, коли помер галицький правитель Ярослав Володимирович, Роман вирішив захопити Галич. Він був настільки упевнений в успіху, що віддав волинське княжіння молодшому братові, поклявшись ні в якому разі не забирати престола назад. У Галичі Роман не втримався (був вигнаний законним спадкоємцем) і одразу ж порушив клятву – почав вимагати від брата поступитися княжінням, а коли той не погодився – скинув його за допомогою свого могутнього тестя Рюрика Ростиславича, фактичного володаря Києва. Погодьтеся, що ані політичної далекоглядності, ані керівних здібностей, ані лицарського шляхетства тут продемонстровано не було. Між іншим, пізніше, коли Рюрик почав заважати Роману, той підступом схопив його і насильно постриг у ченці.

Показово, що ніхто з вітчизняних хроністів, крім запопадливого волинського літописця, не знайшов для Романа добрих слів. Підтверджує характеристики «Романової легенди» лише польський історик XVI століття Мацей Стрийковський. Але посилатися на його праці серед серйозних науковців давно вже вважається поганим тоном – стільки там виявлено помилок, вигадок та суперечностей. До речі, саме хроніки Стрийковського й надихнули Татіщева на фальсифікацію фігури князя-реформатора, яка була йому потрібна з певних ідеологічних міркувань.

Отже, якщо й шанувати Романа Мстиславича, то лише за створення прецеденту об’єднання двох руських князівств. Цей дійсно унікальний акт дав право Романовим нащадкам претендувати на обидва столи – Галицький і Волинський. І це право стало одним з чинників відродження Галицько-Волинської держави – тепер вже дійсно держави! – за Романового сина Данила Галицького, який через п’ятдесят років після батькового «державотворення» отримав з рук римського папи цілком легітимну королівську корону.

Повну друковану версію книги можна замовити тут.

 

Используются технологии uCoz